Вересень 1941 року зустрів мюнхенців у побуті, де війна вже відчувалася щодня. Люди стояли в довгих чергах із продуктовими картками, шукали замінники хліба, кави, м’яса й тягнули додому все, що вдавалося дістати. У підвалах з’являлися ковдри й відра з водою – мешканці готувалися до нічних тривог, бо авіаудари вже не здавалися чимось далеким.
У будні містяни працювали на фабриках і в майстернях, жінки замінювали мобілізованих чоловіків, школярі носили протигази в ранцях. Електрика та транспорт ще працювали, але всі знали, що все в будь-який момент може змінитися. Мюнхен жив звичайним ритмом – трамваї, базари, служби в церквах – та водночас кожен день нагадував про фронт. Саме в такій реальності мюнхенці входили у вересень 1941 року. Проте наскільки це був важкий період ми поговоримо далі на munichyes.eu.
Харчове забезпечення
У вересні 1941 року мюнхенці залежали від талонів на продукти. Картки отримували в дільничних управліннях, і кожна сім’я добре знала свої норми. Дорослі могли розраховувати на невеликі порції хліба, трохи крупи, кілька грамів жиру та мінімум цукру. У багатьох родинах тижнева норма закінчувалася за кілька днів, тому господині розтягували продукти, як тільки могли. Хліб нарізали тонкими скибками, а рештки сушили на плиті, щоб потім перемолоти й додати до супів.
Черги біля продуктових крамниць починали формуватися ще до відкриття. Люди стояли з кошиками й талонами в руках, чекали, поки продавці дістануть ваги й відміряють кожен продукт точнісінько до грамів. М’ясо отримували переважно свиняче, і то – рідко. У крамницях часто вішали таблички «м’яса немає», і мюнхенці одразу переходили на сурогати. Замість кави вдома варили цикорій, а замість масла використовували маргарин або жир, який діставали через знайомих.
На кухнях у робітничих кварталах готували страви з того, що ще можна було знайти: супи з моркви, буряка, капусти, перловки. Люди купували дешеві овочі на ринках, які працювали в центрі й біля вокзалу. Там часто торгували фермери з околиць, які привозили картоплю, яблука й квасолю. Їхній товар розкуповували швидко, тому ті, хто запізнювався, поверталися з ринку з порожніми сумками.
Для шкільних їдалень передбачалися окремі пайки. Дітям давали молочні страви, хліб і супи з овочів. Часто це була єдина гаряча їжа за день. Матері зберігали кожен буряк і кожнісіньку морквину, робили домашні консервації, сушили яблука, щоб узимку хоч якось урізноманітнити стіл. До осені багато сімей намагалися заготувати буряки та капусту про запас, бо розуміли, що пізніше дістати їх буде складніше.
Повсякденний побут
Мюнхенці у вересні 1941 року жили у звичних квартирах, але кожна оселя вже мала свій «тривожний куточок». Підвали прибирали від зайвих речей, ставили там лави, переносили ковдри, відра з водою й свічки. У багатьох родинах на полицях лежали невеликі запаси консервів і картоплі, які тримали саме на випадок нічної тривоги. У деяких будинках проводили тренування, під час яких мешканці спускалися в підвали, щоб навчитись діяти без паніки.
Побут тримався на економії. Електрику подавали регулярно, але люди вимикали світло одразу після вечері, щоб не витрачати багато електроенергії. На вікнах часто висіли щільні штори або чорні наклейки – їх роздавали для дотримання світломаскування. Газові плити працювали, але господині намагалися готувати страви, які не потрібно довго варити. Прання робили рідше, бо пральні порошки зникли з продажу, тож доводилося використовувати господарське мило.
Варто виокремити й те, що мюнхенці майже припинили ремонтувати квартири. Матеріали продавали лише для найнеобхідніших потреб, тому люди робили все власноруч: підклеювали шпалери, зміцнювали шафи, перетягували стільці старими ковдрами. У багатьох родинах стояли меблі, які давно втратили пристойний вигляд, але на них все ще можна було відпочити. Діти носили одяг, який дістався від старших братів і сестер, а ось взуття відносили до шевців, бо підошви зношувалися дуже швидко. Ба більше, це стало настільки актуально, що шевці працювали без вихідних, і майстерні постійно були переповнені.
У повсякденному житті люди намагалися зберігати звичні ритуали. Хтось щонеділі ходив до церкви, хтось вирощував кілька кущів томатів на задньому дворі, а хтось читав вечорами старі романи. У квартирах часто тримали листи від рідних із фронту – їх перечитували по кілька разів, бо кожен конверт нагадував, що десь далеко рідна душа ще жива. У багатьох домах на кухнях висіли календарі з червоними позначками – ті дні, коли чекали новин зі Східного фронту.
Робота та мобілізація
У вересні 1941 року мюнхенські родини вже звикли до того, що чоловіків можуть забрати будь-якої миті. Повістки приходили без попередження, тому багато хто тримав зібраний наплічник у коридорі. Хтось ішов на Східний фронт, а когось залишали на місцевих заводах, де виробляли оптику, деталі для літаків чи бронетехніку. Інженери та майстри працювали в подовжені зміни, інколи по десять-дванадцять годин, бо підприємства виконували військові замовлення без права на зупинку.
Жінки брали на себе те, що раніше робили чоловіки. Одні ставали на конвеєр у майстернях «Дойче Верке», інші сортували брухт або працювали в майстернях з ремонту військової форми. До цього додавалися домашні клопоти, черги за продуктами, догляд за дітьми та літніми родичами.
Шкільне життя трималося на вчителях, які залишалися в місті. Діти вчилися за звичним розкладом, хоча підручників часом бракувало. У програму додали заняття зі збору лікарських рослин, допомоги на фермах чи участі в молодіжних маршах. Учнів старших класів часто відправляли на «сільськогосподарські тижні», під час яких вони допомагали збирати врожай у селах навколо Мюнхена. Повертаючись, вони приносили додому кілька картоплин чи яблуко – для багатьох родин це була справжня знахідка.
Соціальне життя
Попри війну, мюнхенці трималися за звичні речі. На Віктуалієнмаркт приходили не лише за продуктами, а й щоб почути новини від знайомих торговців. Люди стояли біля прилавків довше, ніж це було потрібно, тому розмова давала змогу хоча б трохи зняти тривогу. У церквах стало більше парафіян, особливо багато людей було в неділю. Парафіяни молилися за синів і братів, які служили на фронті, а священники намагалися підтримати громаду короткими й простими проповідями.
Водночас кожен добре знав, що можна озвучити на все загал, а що краще залишити при собі. У трамваях та чергах люди ніколи не говорили не подумавши, адже поруч міг опинитися хтось, хто передасть чужі слова далі. Інколи достатньо було необережної фрази про нестачу продуктів або критику влади, щоб людина отримала виклик на допит. Поштарі приносили в кожен дім державні газети, а радіо слухали всі, бо це був фактично єдиний доступний спосіб дізнатися про події, хоча інформацію подавали лише в тій манері, яка була офіційно дозволена, схвалена або не виходила за встановлені межі.
Попри страх і контроль, сусіди продовжували допомагати одне одному. Хтось ділився залишками муки, хтось позичав пляшку олії або запрошував дітей зі сусіднього під’їзду, щоб вони погрілися біля кухонної плити. Так трималася буденність, яка допомагала городянам пережити черговий місяць війни.
Психологія виживання
У вересні 1941 року мюнхенці вже жили в умовах, які ще кілька років тому здавалися неймовірними. Постійний брак товарів, черги з ранку до вечора й новини з фронту тримали людей у напрузі, але городяни виробили свої способи справлятися з цим. Багато хто починав день із перевірки домашніх запасів: скільки лишилося картоплі, чи вистачить мила, чи є хоч трохи кавового сурогату. Господині зберігали кожен клаптик тканини та кожну скляну банку, бо будь-яка річ могла знадобитися пізніше.
Повітряні тривоги поступово стали частиною буденності. Мешканці тримали біля дверей невеликі валізи з документами, консервами та ковдрами, щоб швидко спуститися в підвал, якщо сирени знову заголосять. Діти знали, де їхні місця в укриттях, і часто сприймали це як гру.
Попри втому та постійні переживання, люди намагалися зберегти ритуали, які емоційно повертали їх до нормального життя. У неділю сім’ї сідали за один стіл, навіть якщо їжі було небагато. Матері пекли печиво з мінімальних запасів цукру, а батьки читали дітям казки або старі журнали, зношені, але збережені роками. Такі дрібниці давали відчуття стабільності й допомагали не втратити надію, що це все колись закінчиться.
Джерела: